Алегоричні образи океану островів каравели іржавих якорів змістовно наповнюють твір

Розкривши значення алегоричних образів океану, островів, іржавих кораблів і каравели, визначте ідею вірша «гей, нові колумби й магеллани»

ботей, – ю, ч. отара

«вуйко», – а, ч. 1 .дядько по матері, брат батька або матері. 2. про чоловіка старшого віком. 3. переносне значення – ведмідь

готури, – ам, мн. глухар

маржина, – й, ж. худоба

худібка, – й, ж. свійські сільськогосподарські тварини

вориння, – я, с. 1. зрубаний тонкий довгий стовбур дерева або одна четвертина розколотого стовбура, що використовується для огорожі; жердина

кошара, – й, ж. 1.загорода або хлів для овець, кіз; вівчарня.

, – ла, с. більш глибоке місце

оборіг, – рогу, ч. повітка на чотирьох стовпах для зберігання сіна, збіжжя

осадок, – дку, ч. оселя (у гуцулів)

струнка, – й, ж. відгороджене місце в кошарі, хлів для доїння овець

гачі, – ів, мн. штани

запаска, – й, ж. жіночий одяг у вигляді шматка тканини певного розміру

заплітки, – ам, мн. стрічка або пучок скручених кольорових ниток, які служили для заплітання в кінець коси, щоб зав’язати її і не дати розплітатися (9, iii, 264). марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись (185).

згарди, – ам, мн. намисто з монет або хрестиків

кептар, – я, ч. кептар виготовлявся з овечої шкіри, прикрашався кольоровою шкірою (софіяном) або кольоровими нитками.

кресаня, – і, ж. капелюх

лудіння, – я, с. одяг, вбрання

черес, – а, ч. старовинний широкий шкіряний пояс, зшитий уздовж з двох складених разом ременів так, що мав усередині порожнину для грошей та інших цінних речей

капчури, – ів, мн. панчохи, пошиті із сукна й оздоблені вишивкою.

афини, – фин, мн. 1.назва рослин – чорниці.

бриндуша, – і, ж. рослина – шафран сітчастий

гаджуга, – й, ж. див. смерека.

гогози, – ів, мн. рослина і ягода – брусниця

козар, – я, ч. пастух кіз

мольфар, – а, ч. чарівник

спузар, – я, ч. пастух, в обов’язок якого входить підтримувати вогонь, заготовляти дрова, носити воду

бринза, – й, ж. сир з овечого молока

будз, – у, ч. свіжий овечий сир

буришка, – й, ж. картопля

гуслянка, – й, ж. кисляк з пареного молока

щезник, -а, ч. міф. злий дух; лісовик

1.) що ви можете розповісти про свою діяльність? 2.) через що залишились вірні справі, пройдячи крізь труднощі? 3.) як ви вважаєте: труднощі зміцнюють чи вбивають людину? 4.) яким одним словом, ви б могли себе охарактеризувати? 5.) що найбільше гнітить ваш розум? 6.) чи наполегливість, бере гору над лінню? 7.) що в основному ви передаєте нам в своїх картинах? 8.) через що на вашу думку, людина деградує? 9.) чи відігрє любов до рідної землі, домівки, природи ключову роль у становленні людини? 10.) що б ви могли порекомендувати кожному, хто зараз нас читає, яку б пораду дали нашим читачам?

снежна королева, я вас прошу, отпустите моего младшего братика кая. вы добры, но я хотела бы вернуть его обратно в теплый дом. я понимаю, что вам нужна . возьмите меня вместо моего братика. он слишком мал и слаб, чтобы выполнять ваши требования. , верните моего братика.

знайшла тільки дві цитати:

«такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синіми очима і білим панським лицем»

«-ну, виросли ми; а він стрункий такий став, та моторний, та дужий»

Источник

Історична повість Богдана Лепкого «Мотря»: хронотопічна структура твору

Реферат

ІСТОРИЧНА ПОВІСТЬ БОГДАНА ЛЕПКОГО «МОТРЯ»: ХРОНОТОПІЧНА СТРУКТУРА ТВОРУ

Простір і час взаємозалежні й взаємозумовлені. «Ми не знаємо жодного явища в природі, яке не посідало би частини простору і частини часу»1, — пише В.Вернадський. Інший дослідник С.Бабушкін, розглядаючи проблему: «Що пов’язує простір і час у мистецтві?», наводить слова Ж.Гюйо: «Спробуйте уявити собі час як такий? Ви досягнете цього лише тим, що уявите собі простір. Ви будете змушені розташувати послідовні явища в одну пряму лінію, вмістити одне явище в одній точці лінії, інше — в другій. Одне слово, для того, щоб уявити собі час, ви викличете ряд просторових образів»2. Тому О.Ухтомський запроваджує в науковий обіг термін «хронотоп» на означення часопростору3. Для світосприйняття художнього твору ним уперше скористався М.Бахтін. На його думку, хронотоп — це «суттєвий взаємозв’язок часових і просторових відносин, художньо освоєних у літературі. «4 Злиття часопросто-рових прикмет «забезпечує естетично довершене ціннісне пізнання людини й евіту»5.

В основі ж написання будь-якого художнього твору на історичну тему лежать два фактори: фактор художнього вимислу і фактор правдивості зображуваного. То-. му, відтворюючи становище Гетьманщини на початку XVIII ст., Б.Лепкий базує художній часопростір повісті «Мотря» на реальній історичній ситуації. І хоча хронологічні рамки змальованого обіймають 1706—1707 роки, автор не обмежується лише цим періодом.

Саме тому він прагне віддати належне усім 20-ти рокам гетьманування Івана Мазепи. Адже увійшов цей період у історію як «періклів вік розвою України» (Ю.Іван-ченко)6 або як «золота доба» (Д.Дорошенко)7. Мазепа поклав край Руїні, яка остаточно знесилила Українську козацьку військову державу, стабілізував життя народу, дбав про освіту і культуру, розбудовував церкви, укріплював міста. То був час загального добробуту українців. Відгомін його знаходимо в повісті у величезному хронотопі побутовості.

Художній час тут, сказати б, буденний, з інтригами, конфліктами, дріб’язковими проблемами, він протяжний, нудотний, подекуди наближається до циклічного, прикмети якого, за М.Бахтіним, «прості, грубо-матеріальні, міцно зрослися з побутовими локальностями»8. І

‘ Из рукописного наследия В.И.Вернадского // Вопросьі философии. — 1966. — № 12. — С.112.

2 Див.: Бабушкин С. Проблема художественного време-ни пространства // Пространство й время. — К., 1984. — С.280.

3 Див.: Ухтомский А. Письма // Пути в незнаемое:

(Сб.Ю). — М» 1973. — С.398.

4 Див.: Бахтин М. Формьі времени й хронотопа в романе // Вопросьі литературьі й зстетики. — М. 1975. — С.234.

5 Див.: Кир’янчук Б. Романи Івана Франка 90-х років XIX століття: проблема часу-простору: Автореф. дис. . канд.філолог. наук. — К., 1993. — С.61.

6 Див.: Іванченко Ю. Від упорядника//Мазепа: Збірник. — К., 1993. — С.5-8.

7 Див.: Дорошенко Д. Нарис історії України. — К., 1991. — Т.2. — С.130-134.

8 Див.: Бахтин М. формьі времени й хронотопа в романе. — С.396.

хоча у «Мотрі» немає повторення з дня на день одних і тих же дій, складається враження, що життя героїв минає у незмінному ритмі. Інакше чим пояснити те, що Б.Лепкий аж у трьох розділах («Ранком», «На фортеці», «Марія-Магдалина») описує життя-буття всього лиш однієї половини дня гетьмана і більше до цього не повертається? Виступають наперед і суто матеріальні потреби. Наприклад, для генерального судді Василя Кочубея найголовніше смачно поїсти, випити й добре виспатися. Від його неспокійної молодості залишилася тільки колекція зброї.

Простір у цьому хронотопі має закритий характер. Основною його одиницею є двір (двір гетьмана у Києві і Бахмачі, генерального судді — у Ковалівці й Батури-ні). Використовуючи топос двору, Б.Лепкий продовжує традиції змалювання обмеженого простору (згадаймо про існування у літературі таких локальностей, як «замок», «салон») і констатує на тому, що у період Мазе-пиного правління значно поліпшилося становище козацької верхівки. Хоч автор відтворює побут лише у маєтку гетьмана та генерального судді, розкуті, вільні дії старшин свідчать: з одиничного можна робити висновок про становище загалу. Особливе акцентування на деталях побуту. Так, у гетьманському палаці маємо і пухнасті перські килими, і шафи з мосяжними ґратками, і книжки, оправлені в білий пергамент, і золотий та срібний посуд, і мистецьки оздоблені скатертини й фіранки. Але нагромадження речей для відтворення багатства старшин недостатньо. Тому Б.Лепкий поєднує їх з природними реаліями. Величний дім Кочубея у Ковалівці оточують «сади, городи, пасіки й вітряки»9. «Як далеко оком кинеш — усе його — і земля, і люди, і навіть те небо, що зрошує поля дощами, і сонце, що, здається, тільки йому й світить» (С.72). Простір сприймається як прекрасний художній світ, навіть навіює думку про ідилію. Але повідомлення про те, що «Любові Хведорів-ні всього було замало» (С.72), абсолютно руйнує її. Мотря теж підкидає ложку дьогтю: «Наскучили оці багатства, похлібства, пустомельства, усі ви наскучили мені. Усі!» (С.75), — заявляє вона Чуйкевичу. Справді, ідилія — це іконний образ ідеалу, що асоціюється зі щастям. Там, де немає щастя, зникає і вона. Буття стає тоскним і непривабливим. У подальшому переліку речей і предметів розкоші уже вчуваються іронія і біль. За зовнішнім блиском і процвітанням приховується внутрішній занепад. І пишна садиба генерального судді сприймається не краще, як садиби у творах Оноре Бальзака, «самий вигляд яких наганяє нудьгу, мов най-похмуріші монастирі, найсіріші стіни, найсумніші руїни»10.

Оте внутрішнє деградування виходило на прямий зв’язок з двома проблемами: 1) з участю України у Великій Північній війні (1700 — 1720), яка зовні нібито й не зачіпала інтересів Гетьманщини — боротьба велася за вихід Балтійського моря між Московщиною і Швецією, та все ж вносила в елементи добробуту розлад. Адже Україна, будучи автономною державою у складі Московщини, мусила підтримувати її політику і всіляко допомагати їй; 2) з проблемою недержавності Гетьманщини. Розібратись у ній Б.Лепкому допоміг В.Липинсь-кий, дружба з яким припала саме на краківський період життя письменника.

Коли ж заглянути у праці талановитого історика і звеличника героїчного минулого В.Липинського, то серед статичних причин української недержавності знайдемо: 1) невигідне географічне положення у Європі (битий шлях); 2) родючі землі, що постійно притягали до

9 Лепкий Б. Мотря. — Львів, 1991. — С.72. Далі зазначаємо у тексті лише сторінку.

10 Див.: Бальзак О. Ежені Гранде // Твори. — К., 1971. — С.323.

себе завойовників та вели до надзвичайно швидкої дегенерації громадянських інстинктів у людей; 3) «неусталеність раси» — «повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків»; 4) «перевага в нашому характері емоціональності над волею і інтелігентністю»11. Таке трактування вічної залежності українців від своїх сусідів відповідає в історичному циклі повістей Б.Лепко-го універсальній просторовій одиниці — степу,

Саме поняття степу несе у собі відчуття волі, непевності і неприборканості. Воно є ознакою політичного безсилля народу. «На безмежних степах, . де не розуміли, що свобода лежить в обмеженні і в обов’язках, де кожний козак, осівши, хотів наслідувати шляхтича, бо це ж був його ідеал в часі мира, — тяжко було взагалі наладнати державне життя», — констатує В.Безушко12. От і лепківський Мазепа, розглядаючи можливість досягнення самостійності Гетьманщини, доходить висновку: «В тім-то й біда, що Господь посадив нас не між горами та між морями, а на велетенському суходолі, на безбережних степах.

. Степом назверх і всередині, бо наша душа теж степ. Степ — ворог держави» (С.186 — 187).

Простір степу і непевний, тривожний час сприяють становленню величезного кризового хронотопу порога. «Час у цьому хронотопі, по суті, є миттю, яка наче не має тривалості і випадає з нормального протікання біографічного часу»13. У Б.Лепкого поріг існує в тісному переплетенні з побутовим хронотопом. Пізнаються вони найчастіше через часопростір дороги. Чітке виявлення хронотопу дороги маємо в оглядинах гетьманом Києва, подорожі Чуйкевича у Ковалівку та генерального судді у Батурин.

Цілісний простір Києва творить контраст до побуту у Мазепиному дворі. Він уже не настільки згущений, як в описі бенкету у гетьмана, не локалізований двором чи кімнатою. Хвалитися тут нічим: зустрічалися каліки і вбогі, вулиці подекуди вимощені деревом, а іноді траплялися ями і вибоїни. «Лампи світилися уночі тільки перед гостинницями та заїжджими домами, хто що хотів, те й викидав на вулицю, а в днину не було кому спря-тати цього мотлоху. Київ був подібний до великого заїжджого дому, в котрім годі завести лад, бо все хтось новий приїде і насмітить. Тільки розкішні церкви приваблювали до себе очі» (С.40).

У топосах Києва бачимо ще дві протилежності, пов’язані з будовою фортеці на Печорську та з монастирським життям. Перша сприймається як маленька зона пекла, як прелюдія до трагедії Батурина, друга — як скромне, тихе, прижиттєве існування. Дані просторові сфери існують у творі автономно, вони є взаємно відмежованими, як і відмежоване життя різних верств населення. Саме тому головний герой зустрічає просторові опозиції, що утворюють зону відчуження, відчуття якої Б.Лепкий спеціально підкреслює: «Не можна сказати, щоб гетьман був вдоволений ладом, який на вулицях бачив» (С.40), «закусивши губи і приказавши своєму серцю мовчати, зближався він до цього нового пекла» (до Печерська. — Б.В.), «як їм тут тихо, як далеко від турбот і суєти житейської!» (С.48) — думав Іван Мазепа, входячи у монастирську браму.

Розширюючи рамки топосів, автор досяг цілісності у висвітленні буття міста. За Б.Лепким, простір Києва — то єдність контрастів: добробуту і тяжкого життя, спокою і тривоги. Він не заходить у суперечність із загальним становищем Гетьманщини на початку XVIII ст. І все

11 Див.: Л ипи нський В. Листи до братів хліборобів.— Нью-Йорк, 1954. — С.421-427.

12 Безушко В. Лепкого «Мазепа» // Діло. — 1929. — 4.78. — С.З.

13 Бахтин М. Формьі времени й хронотопа в романе, — С.397.

ж хронотоп порога виявляється тут не так виразно, як на периферії.

Источник

Іспанський роман доби Відродження: ренесансно-лицарський, пасторальний, шахрайський. Особливості композиції, еволюція, зразки

Формування гуманістичних ідей у ранній період відбувалося під значним впливом італійської культури і філософських ідей античності. Значна роль у гуманістичному русі належала університетам. Зокрема, центром наукової гуманістичної думки став університет в Алькала де Енарес. Саме там розвинувся іспанський «еразмізм» — вільнодумний рух, позначений сильним впливом творів Еразма Роттердамського. Найвидатнішим іспанським ученим-гуманістом раннього Відродження був Хуан Луїс Вівес (1492- 1540).

Одним з перших найбільш значимих явищ іспанської літератури раннього Ренесансу був твір Фернандо де Рохаса «Трагікомедія про Калісто і Мелібею», відомий також під назвою «Селестина».Жанр твору визначити не просто. Це прозова розповідь, яка має ознаки роману, але подана вона в формі діалогу. «Селестина» є цілком оригінальним, національним іспанським твором, його зміст становить трагічна історія двох закоханих знатних молодих людей — Калісто і Мелібеї, які необачно вдаються за допомогою до звідниці Селестини. Історія закінчується загибеллю всіх головних героїв.

«Селестина» значною мірою вплинула на розвиток жанру роману і драми в іспанській літературі. Зокрема, вона дала початок новій темі, яка буде безпосередньо продовжена в «шахрайському» романі.

Ренесансно-рицарський роман. Для творів цього жанру властиві риси середньовічного авантюрно-героїчного рицарського роману і певною мірою він виповнюється гуманістичним змістом. У ренесансно-рицарському романі з його неймовірними подробицями, з його героями, які підкорюють помахом меча імперії і султанати, жила не тільки стихія казки, а й до краю гіперболізовані відголоски великих відкриттів, великих воєн і великих кар’єр Ренесансу».

В Іспанії були створені численні рицарські романи, але найвизначніший з них перший роман — «Амадис Гальський», написаний Гарсі Ордоньєсом де Монтальво. «Амадис Гальський» відзначається захоплюючим авантюрним сюжетом, легким для сприйняття стилем; він набув величезної популярності в Іспанії та в інших країнах, на мови яких перекладався. Популярність рицарського роману згасла лише з крахом самої авантюристичної політики іспанського абсолютизму.

Помітним явищем став пасторальний роман. У ньому зображалося ідилічне життя пастухів на лоні природи. В образах пастухів і пастушок виступали не люди з народу, а представники аристократичного світу, здатні на піднесені та витончені почуття. В романах розповідалося про чисту, платонічну любов, прославлялася простота життя, створювався ідеальний, вигаданий світ, далекий від соціальної реальності. Іноді на сторінках цих творів відбивалися деякі етичні й філософські питання. Виникли такі романи на грунті розчарування тогочасною дійсністю. Їй і протиставлявся утопічний світ пасторалі. Найвизначнішим іспанським пасторальним романом був твір Хорхе де Монтемайора «Діана». (1559)

Шахрайський роман.Наприкінці раннього періоду Відродження виник інший різновид розповідного жанру, названий шахрайським, або пікарескним романом, який протягом наступних ста років залишався одним із провідних жанрів в іспанській літературі, його поява також була зумовлена тими процесами, що відбувалися в суспільному житті країни. Зубожіння різних верств населення, засліплення жадобою легкої наживи за океаном, презирство до повсякденної праці, моральний розклад і почуття безнадійності- призвели до виникнення декласованого елемента — маси авантюрників, бродяг, нероб, жебраків, злодіїв. Вони і становили особливий прошарок населення — пікаро. Доля цих людей незабаром стала предметом зображення в шахрайському романі. Звичайно в творах такого типу розповідається історія життя людини, з дитинства позбавленої засобів до життя. Герой історії вдається до різних занять, буває серед різних людей, зазнає багато пригод і злигоднів, навчається всіляких шахрайств і хитрувань і зрештою досягає певного матеріального благополуччя. Історія розгортається на фоні реального повсякденного життя. В сюжеті шахрайського роману немає романтичної любовної інтриги. Розповідь у ньому ведеться від першої особи, оповідачем виступає сам герой.

Першим шахрайським романом був твір «Життя Ласарильйо з Тормеса». Імені автора встановити не вдалось. З тексту твору можна бачити, що автор був людиною освіченою, ознайомленою з античною класичною літературою.

Як встановлено дослідниками, в романі «Життя Ласарильйо з Тормеса» використані книжні і фольклорні джерела. Так, розповідь про продавця папських грамот майже повністю збігається з сюжетом однієї з новел італійського письменника Мазуччо; в образі Ласарильйо виразно проступають риси фольклорного персонажа — кмітливого й хитруватого поводиря професійних жебраків-сліпих (el lazarillo) з народних анекдотів і оповідок. Але всі запозичення відповідно перероблені автором і підкорені його власному задуму.

За формою твір «Життя Ласарильйо з Тормеса» — це автобіографія пікаро, розказана ним уже в час надійного достатку. Складається ця розповідь з низки епізодів, кожний з яких відіграв свою роль у вихованні Ласарильйо і формуванні його свідомості. ЗМІСТ: З дитячих років Ласаро зазнав злиднів і жив в атмосфері шахрайства, його батько, мірошник, «пускав кров мішкам» — крав зерно у млині; після смерті батька вітчим, мавр Сеїд, крав овес і шахраював, будучи ветеринаром у конюшнях командора. Сеїда викрили, «спустили шкуру», ніхто більше не приносив хліб, м’ясо і дрова, і мати віддала Ласаро у поводирі професійному жебраку-сліпому. Сліпий був надзвичайно хитрим і великою пройдою, йому були «відомі тисячі засобів і прийомів виманювати гроші». З самого початку служби він навчав Ласаро, що «слуга сліпого повинен бути хитрішим від самого чорта». Будучи «найскупішою і найжадібнішою людиною на світі», жебрак морив Ласарильйо голодом і знущався з нього. З цієї першої школи Ласаро виніс науку, що без хитрощів і шахрайства йому не вижити: «Треба бути насторожі і не ґавити, бо я сирота і повинен уміти постояти за себе».

Покинувши сліпця, Ласарильйо поступив на службу до попа з Македи, людини неймовірно скупої, жорстокої та ще й лицемірної. На службі у нього Ласаро «не жив, а помирав», бо одержував втричі менше їжі, ніж йому було потрібно. Коли Ласаро крав у попа хліб, той нещадно бив його, всіляко знущався над ним, хвалячись своєю стриманістю в їжі, хоч Ласаро сам бачив, що «на поминках він жер на чужий рахунок, як вовк».

Життя у попа змушувало Ласаро удосконалювати мистецтво шахраювання. «Нужда — великий учитель. Я зазнавав її постійно, а тому вдень і вночі обдумував засоби для підтримки моїх сил і думаю, що в пошуках цих проклятих засобів голод освітлював мій шлях. ». І все ж піп виявився хитрішим і спіймав Ласарильйо на крадіжці хліба. Розлютившись, він ледве не забив голодного слугу до смерті, а коли згодом той звівся на ноги, вигнав його. Третьою школою Ласарильйо була служба у дворянина в Толедо. Дворянин не бив його, але й їсти не давав зовсім, бо не мав ніяких засобів до життя і сам постійно голодував. Ласарильйо був добрим до свого пана, «бачачи, що з нього нічого взяти», жебрачив і годував його об’їдками, які подавали жалісливі люди. Правда, йому не подобалась пихатість дворянина, але й це він прощав, думаючи, що «напевне, у дворян такий звичай — задирати ніс, коли в кишені вітер свистить».

Дворянин був нероба, працювати йому не дозволяла честь. Він мріяв про службу у знатної персони, вважаючи, що «видряпатися з нужди можна тільки улаштувавшись до людей знатних». Він проявляв готовність бути улесливим, у всьому догоджати своєму покровителю, брехати, коли потрібно, тобто робити все те, що суперечить поняттям честі. Слухаючи свого пана і роздумуючи над його -життям, Ласарильйо доходить висновку, що честь приносить тільки шкоду: «. Як багато таких, як він, розсіяно по світу, і через цю гидоту, яка називається честю». Це відкриття вже назавжди звільнило Ласарильйо від обов’язку честі.

Наступною школою була служба у гультяя-ченця, лютого ворога монастирської служби і монастирської їжі; після цього — у продавця папських грамот, безсоромного й спритного торгівця й лицеміра, великого майстра обдурювати народ, вигадуючи найбезчесніші засоби збувати свій товар. З таким багажем знань Ласарильйо став цілком досвідченим пікаро, здатним протидіяти злигодням, і поступово досяг матеріального благополуччя. Він знайшов засіб накопичити грошей на службі у капелана собору, розвозячи по місту і продаючи воду. Одягнувшись, «як належить порядній людині», Ласарильйо найнявся на службу до альгвасила, а після цього з милості знатних панів зрештою досяг постійної «коронної» служби міського глашатая в Толедо. Його зовсім не бентежило, що служба міського глашатая вважалася ганебною: важливо, що вона приносила достаток, який ще більше зріс, коли настоятель храму одружив його з своєю коханкою-служницею. Настоятель обдаровував Ласарильйо зерном і м’ясом, пригощав обідами, повчав не звертати уваги на поговір про легковажність дружини, а пильнувати тільки власну користь. Ця «мудра» мораль не суперечила поняттям Ласарильйо, і всі троє жили в мирі та злагоді, а Ласарильйо, як сам хвалиться, «благоденствував і був на вершині житейського благополуччя». Досяг він його ціною втрати особистої честі і гідності.

У змалюванні образу пікаро проявилися демократичні позиції анонімного автора. Люди, яким служить Ласарильйо- це характерні типи феодально-абсолютистської Іспанії.Яскравими й переконливими є образи священнослужителів. Усі вони зображені гостро критично, що надає твору антицерковної спрямованості. Тому роман був засуджений інквізицією і в 1559 р. внесений до списку заборонених книг.

Стиль роману- «низький», мова проста, розмовна, розповідь від першої особи вносить тон безпосередності й невимушеності.

Шахрайський роман продовжує розвиватись і в наступному періоді. Відзначився у цьому жанрі Матео Алеман.Великий успіх мав його роман «Гусман з Альфараче», в якому яскраво зображено побут і звичаї в Іспанії кінця XVI- початку XVII ст. Визначні зразки пікарескного роману періоду пізнього Відродження створив також Франсіско Кеведо.

Жанр шахрайського роману вніс багато нового в літературу:- новий тип сюжету, побудованого на матеріалі реальної, -вперше змальовано строкату соціальну картину, зображено людину в її повсякденному житті, -нові теми й мотиви.

Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет

Источник