Подорож до моря леся українка теми

Подорож до моря-7. Леся Украинка

Путешествие к морю. Леся Украинка

7
Ой, высОко солнце в ясном небе встало,
Лучики по свету да порассыпало,
По волнам лазурным лодка мчится споро.
Вот и берег виден! Прибыли мы скоро.

Ой, уж солнце ясное на границу вышло,
Башни акерманские осветились пышно.

Башни эти — круглые, стены смотрят хмуро:
Страшные, суровые, взгляд у них понурый.
И везде проделаны стрельницы-бойницы —
В башни те вмуровованы «темные темницы».

В этих тюрьмах раньше наши знали горе,
Мысли, словно птицы, слали по -над морем.

В этих тюрьмах мрачных нету ни оконца,
Свет из них не видно: ни луны, ни солнца.
Мир же — так прекрасен, мир — такой роскошный!
Взгляд отнять с лимана утром невозможно.

У песчаной кромки волны голубеют,
А затем, подальше, как туман, бледнеют.

На лиман тот глянешь — и утешишь око!
Покрывались волны ранее широко,
Словно стаей чаек, теми байдаками,
Что на этот берег шли за казаками:

Вызволять собратьев казаки летели.
Их враги, укрывшись, в страхе цепенели.

Слава, наша гибель! Слава, наша матерь!
Тяжко закручинюсь, сидя вспоминати.
Кровью обагрились и твои седины!
Кровью затопило долю Украины!

Ой, лиман-лиманчик, воды замутились!
Отчего же воли, славы мы лишились?

Все прошло. От славы грозной той, вчерашней,
Стены лишь остались и немые башни!
Где ходили с саблей турки-янычары,
Там теперь пасутся мирные отары.

Где сложили главы братья несчастлИво,
Вырос там репейник, да с глухой крапивой.

Вырос там цветочек у темницы, в яме,
Мы его сорвали, — пусть он будет с нами!
Может, этот цветик вырос чернобылкой
Из груди казацкой, искренней и пылкой?

Думал ли казак тот, подплывя к чужбине,
Что цветку из сердца быть на Украине?

Тут повсюду грустно и так пусто, глухо,
В целом замке этом — ни души, ни духа,
Лишь стоит у входа минарет ажурный,
Где курень приладил пастушок дежурный.

Где овчар? В курени? Или в минарете?
Нет, он смотрит с башни на просторы эти.

С той высокой башни видит овчарочек,
Как волна накатит, как она рокочет
И затем исчезнет в этом синем море.
А пастух блуждает взглядом на просторе.

Есть простор для мыслей, полон взгляд истомы,
Где витают думы, рыцарей потомок.

Источник

Подорож до моря-6. Леся Украинка

Путешествие к морю. Леся Украинка

6
С душным городом время прощаться!
Сердце хочет вздохнуть на просторе.
Вижу издали: волны искрятся
И вольготно играют на море.

В воскресенье, на празднике словно,
Море синее чудно играет,
Его солнышко греет любовно,
Красным лучиком ясным встречает.

Что белеет вдали, на раздолье?
Может, тучки сгущаются мглисто
И гуляют по небу, на воле?
Иль то парус на лодочке быстрой?

В море волны встают за волнами
И вздымаются грозно и бурно;
Небосвод, расстилаясь над нами,
В море край свой купает лазурный.

На востоке — светло от восхода,
Занимается зорька морская,-
А корабль наш врезается в воду,
И дорога, жемчужно сверкая,

Позади широко остается;
Где-то волны рокочут далече:
Пенный гребень на каждой трясется,
Словно кони несутся по сечи.

Вдалеке, если смотришь на запад,
Среброкудрые волны кивают —
Нереиды, проснувшись внезапно,
Танцем утренний лучик встречают

И танцуют легко и химерно, —
Вот поближе подплыли,играя,
Но затем, испугавшись, наверно,
В даль туманную ринулась стая.

О бескрайнее синее море!
И покоя, и резвости полно!
Забываю и счастье, и горе —
Все земное, — могучие волны

Стерли мир, остающийся где-то,
Не хочу я назад оглянуться,
Только б видеть сияние это
И в прозрачную синь окунуться.

Источник

«Подорож до моря» Леся Українка

Читати онлайн цикл віршів Лесі Українки «Подорож до моря»

(Посвята сім’ї Михайла Ф. Комарова)*

Прощай, Волинь! прощай, рідний куточок!
Мене від тебе доленька жене,
Немов од дерева одірваний листочок.
І мчить залізний велетень мене.
Передо мною килими чудові
Натура стеле — темнії луги,
Славути красної бори соснові
І Случі рідної веселі береги.
Снується краєвидів плетениця,
Розтопленим сріблом блищать річки, —
То ж матінка-натура чарівниця
Розмотує свої стобарвнії нитки.

Далі, все далі! он латані ниви,
Наче плахти, навкруги розляглись;
Потім укрили все хмари ті сиві
Душного диму, з очей скрився ліс,
Гори веселі й зелені долини
Згинули раптом, як любії сни;
Ще за годину, і ще за хвилину
Будуть далеко, далеко вони.
Щастя колишнього хвилі злотисті
Час так швидкий пожира, мов огонь, —
Гинуть ті хвилі, мов квіти барвисті,
Тільки й згадаєш: «Ох, милий був сон. «

Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!

Онде балочка весела,
В ній хороші, красні села,
Там хати садками вкриті,
Срібним маревом повиті,
Коло сел стоять тополі,
Розмовляють з вітром в полі.

Хвилюють лани золотії,
Здається, без краю, — аж знову
Бори величезні, густії
Провадять таємну розмову.

Он ярочки зелененькі,
Стежечки по них маленькі,
Перевиті, мов стрічечки,
Збігаються до річечки,
Річка плине, берег рвучи,
Далі, далі попід кручі.

Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало.

Сонечко встало, прокинулось ясне,
Грає вогнем, променіє
І по степу розлива своє світлонько красне, —
Степ від його червоніє.
Світлом рожевим там степ паленіє,
Промінь де ллється іскристий,
Тільки туман на заході суворо синіє,
Там заляга він, росистий.
Он степовеє село розляглося
В балці веселій та милій,
Ясно-блакитним туманом воно повилося,
Тільки на хатоньці білій
Видно зеленую стріху. А далі, — де гляну, —
Далі все степ той без краю,
Тільки вітряк виринає де-не-де з туману;
Часом могилу стріваю.
В небі блакитнім ніде ні хмаринки, —
Тихо, і вітер не віє.
Де не погляну, ніде ні билинки,
Тиха травиця леліє.

Великеє місто. Будинки високі,
Людей тих — без ліку!
Веселую чутно музику.
Розходяться людськії лави широкі,
Скрізь видно ту юрбу велику.

І все чужина! ох, біда самотному
У місті широкім!
Себе почувать одиноким!
І добре, хто має к багаттю чийому
Склонитися слухом і оком.

Тож добрії люди мене привітали
В далекій країні,
Там друга в прихильній дівчині
Знайшла я. І моря красу споглядали
Не раз ми при тихій годині.

На тихому небі заблиснули зорі,
Огні запалали
У місті. Ми тихо стояли,
Дивились, як ясно на темному морі
Незліченні світла сіяли.

Далі, далі від душного міста!
Серце прагне буять на просторі!
Бачу здалека — хвиля іскриста
Грає вільно по синьому морі.

А у тую неділеньку рано
Синє море чудово так грає,
Його сонечко пестить кохано,
Красним-ясним промінням вітає.

Що біліє отам на роздоллі?
Чи хмариночка легкая, біла
Геть по небі гуляє по волі?
Чи на човні то білі вітрила?

В морі хвиля за хвилею рине,
Море наче здіймається вгору,
А склепіння небеснеє синє
Край свій ясний купає у морю.

Світло там простяглося від сходу, —
Очі вабить стяга та іскриста;
Корабель наш розрізує воду —
І дорога блакитно-перлиста

Зостається широка за нами,
Геть далеко розкочує хвилі,
Що сердито трясуть гребенями,
Наче гривами огирі білі.

А здалека, отам на заході,
Срібнокудрії хвилі кивають, —
Нереїди при сонячнім сході
Промінь ранній таночком стрівають..

І танцюють химерно та легко, —
Ось близенько вже видно ту зграю,
Аж ізнов одкотилась далеко,
Геть біліє в туманному краю.

Море, море! Без краю просторе,
Руху повне і разом спокою!
Забуваю і щастя, і горе —
Все наземне, — з’єднатись з тобою

Я жадаю на час, на годину,
Щоб не бачить нічого на світі,
Тільки бачить осяйну долину
І губитись в прозорій блакиті.

Ой високо сонце в яснім небі стало,
Гаряче проміння та й порозсипало,
По хвилях блакитних пливе човен прудко.
От і берег видко! прибули ми хутко.

Ой вже сонечко яснеє та стало на межі,
Освітило акерманські турецькії вежі.

Сі круглії вежі й високії мури —
Страшні та суворі, непевні, понурі,
І скрізь у тих мурах стрільниці-бійниці,
При вежах тих сумні «темнії темниці».

В сих темницях колись наші та приймали горе,
Слали думки крилатії через синє море.

У темних темницях нема ні віконця,
Не видко з них світла ні ясного сонця!
А світ такий красний, хороший, розкішний!
Під ясним промінням лиман такий пишний.

Його хвиля край берега ясно так синіє,
А дедалі ледве-ледве, мов туман, леліє.

Глянуть на лиман той, — втішається око!
Колись його хвилі вкривались широко
Тими байдаками, легкими чайками,
Що плили на сей бік та за козаками:

Швидко рідних визволяти козаки летіли.
За мурами високими вороги тремтіли.

Славо, наша згубо! славо, наша мати!
Тяжко зажуритись, як тебе згадати!
Кров’ю обкипіла вся наша давнина!
Кров’ю затопила долю Україна.

Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!
Де поділась наша воля, слава наша смутна?

Все мина. Від слави давньої давнини
Лиш зостались вежі та німії стіни!
Де ходили люті турки-яничари,
Там пасуться мирні овечок отари.

Де полягла козацькая голова думлива,
Виріс там будяк колючий та глуха кропива.

Виросла там квітка у темниці, в ямі,
Ми її зірвали, — нехай буде з нами!
Квітка тая, може, виросла з якого
Козацького серця, щирого, палкого.

Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,
Що вернеться з його серця квітка на Вкраїну?.

Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,
У цілому замку немає ні духа,
Коло брами тільки мінарет тоненький,
Там курінь приладив вівчар молоденький.

Та в курені-мінареті вівчаря немає —
Он він з вежі високої на діл поглядає.

З високої вежі вівчарику видко,
Як котяться хвилі лиманові швидко,
А далі зникають у синьому морі.
Вівчарика погляд блукає в просторі.

Має він простор широкий для думок та гадок,
Що то він тепер гадає, лицарський нащадок.

Вже сонечко в море сіда;
У тихому морі темніє;
Прозора, глибока вода,
Немов оксамит, зеленіє.

На хвилях зелених тремтять
Червонії іскри блискучі
І ясним огнем миготять,
Мов блискавка з темної тучі.

А де корабель наш пробіг,
Дорога там довга й широка
Біліє, як мармур, як сніг,
І ледве примітне для ока.

Рожевіє пінистий край;
То іскра заблисне, то згасне.
Ось промінь остатній. Прощай,
Веселеє сонечко ясне!

Кінець подорожі, —
Вже зіроньки гожі
Сіяють на небі ясному,
І вже височенько
Ясний місяченько, —
Вже хутко прибудем додому!

Огні незліченні,
Мов стрічки огненні,
До моря спускаються з міста,
А в пристані грає,
Огнями сіяє
Корабликів зграя барвиста.

За час, за годину
Тебе я покину,
Величнеє море таємне!
І знов мене прийме,
Огорне, обійме
Щоденщина й лихо наземне.

І в рідному краю
Не раз спогадаю
Часини сі любі та милі!
Прощай, синє море,
Безкрає, просторе, —
Ви, гордії, вільнії хвилі!

* Комаров Михайло Федорович (1844 —1913) — український бібліограф, критик і фольклорист. Приятель сім’ї Косачів.

Источник

Подорож до моря

Подорож до моря

Ольга Петрівна деякий час після народження дитини почувалася погано, а одужавши, поїхала з Лесею на консультацію до лікарів у Варшаву. Ті теж зауважили, що для слабкої Лесі операція небезпечна, й порадили носити для полегшення стану якийсь громіздкий і незручний апарат, – Леся його не носила. Удома того літа зібралося надзвичайно тепле й приємне товариство: відпочивав, закінчивши гімназію, брат Михайло, приїхала подруга Шура Судовщикова. Молоді люди спілкувалися, читали одне одному свої твори, обговорювали численні переклади, самі робили перші спроби на перекладацькій ниві, без кінця розмовляли про те, що їх цікавило й тривожило. Згодом старший брат, що поїхав вступати на фізико-математичний факультет Київського університету, заради улюблених точних наук забув про свої літературні спроби. Це Лесю дуже засмутило, бо її ці науки не цікавили, а відповідно, вона їх не вчила й не розуміла. Від чудової компанії однолітків і однодумців Лесі довелося відірватися, щоб поїхати на лікування до Одеси. Це була перша її подорож до моря, яке вона з того часу пристрасно любила все життя. Знайомі жартували, що це озивається в Лесі та її братах і сестрах предківська (по материній лінії) грецька кров. Як і греки-мореплавці, діти Ольги Петрівни ніколи не слабували на морську хворобу й безмежно любили море. Не дивно, що перша зустріч із морем була докладно описана Лесею в циклі «Подорож до моря»:

Вже сонечко в море сіда;

У тихому морі темніє;

Прозора, глибока вода,

Немов оксамит зеленіє.

На хвилях зелених тремтять

Червонії іскри блискучі

І ясним огнем миготять,

Мов блискавка з темної тучі.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.

Продолжение на ЛитРес

Читайте также

Сад у моря

Сад у моря Я знаю сад, укромный сад, Где лилии и розы спят. Я там бродил бы день-деньской. В росе рассветной и ночной, Мы там бродили бы вдвоем. Пусть певчих птиц не слышно в нем, И нет чудесного дворца, Пусть облетели до конца Деревья, лишь бы слышать мог Я шелест этих легких

Два моря

Два моря Хлебните водички, купаясь во время отпуска в море! Вы убедитесь, что оно соленое. Однако не только море соленое. Жидкость внутри нас такая же на вкус. Любопытно, не правда ли? Но еще более любопытно то, что среди химических веществ, образующих оба моря,

У МОРЯ КАСПИЙСКОГО

У МОРЯ КАСПИЙСКОГО Природа Азербайджана необычайно разнообразна: побережье моря, полупустыни, обширные тростниковые озера, горные леса, зона вечных снегов и ледников. Богат здесь и животный мир. На сравнительно небольшой по площади территории биологи насчитывают более

На берегу моря

На берегу моря Уронила луна из ручек — Так рассеянна до сих пор — Веер самых розовых тучек На морской голубой ковер. Наклонилась… достать мечтает Серебристой тонкой рукой, Но напрасно! Он уплывает, Уносимый быстрой волной. Я б достать его взялся… Смело, Луна, я б

Я не видала моря…

Я не видала моря… * * * Я не видала моря и пустошей в цвету, но помню звук прибоя и вересковый дух. Я не была с визитом у Бога в небесах, но знаю: дверь открыта — как будто дан мне знак. * * * I never saw a moor, I never saw the sea; Yet know I how the teather looks, And what a wave must be. I never spoke with God, Nor visited in heaven; Yet

ЧУЖИЕ МОРЯ

ЧУЖИЕ МОРЯ ПАРОХОД Который-то день, утонувший в тумане. Который-то вовсе утерянный час. И сами мы где-то… в большом океане. И волны несут и баюкают нас. И все хорошо, словно не было горя, И даже не страшно, что будет потом. Наш дом — пароход. Наша улица — море, И плещется

17. «У моря, у тихого моря…»

17. «У моря, у тихого моря…» У моря, у тихого моря, Одни мы бродили с тобой, Любуясь счастливою ночью, Любуясь безмолвной луной. У моря, у тихого моря, В тот светлый, таинственный час, Над нами любовь молодая На крыльях беззвучных неслась… То время далёко, далёко, И ты от

НА БЕРЕГУ МОРЯ

НА БЕРЕГУ МОРЯ Передок и орудие были переправлены, и все мои люди и лошади находились на южной стороне реки. Полковник Шапиловский, чтобы избежать толкучки, приказал мне запрячь мое орудие и идти по пляжу. Там, верстах в трех, квартирьеры укажут пляж для батареи. Орудия

У моря

У моря Битва на Прибалтийском театре военных действий продолжалась. Резко пересеченная местность, изобилующая болотами, озерами, реками, лесами и другими естественными препятствиями, создавала серьезные трудности для пехоты, артиллерии, танков и других родов войск, Вот

У моря

У моря Я снова, как некогда, стала у моря, А волны все плещут на влажный песок. Душой ощущаю громадность простора И вод темно-синих дробящийся ток. Как близкому другу, я кланяюсь морю. Оно величаво, мятежно и грозно. И все, что забылось, — и радость, и горе, — Внезапно

Ветер с моря

Ветер с моря Снова шагаю по знакомым улицам Ленинграда. Не был здесь почти год, с тех самых пор, когда наш полк перелетел на запад вслед за наступающими войсками. Город быстро восстанавливался, следы блокады постепенно исчезали. Чистые улицы оглашались звоном трамваев,

Труженики моря

Труженики моря В июньские дни 1942 года не знали отдыха и БТЩ — базовые тральщики — «Щит», «Взрыв», «Трал», «Мина», «Защитник». Они так же, как эсминцы и подводные лодки, доставляли в осажденный Севастополь все необходимое и вывозили раненых.Базовые тральщики в годы войны

С моря

С моря С Северо-Южным, Знаю: неможным! Можным – коль нужным! В чем-то дорожном, – Воздухокрутом, Мчащим щепу! – Сон три минуты Длится. Спешу. С кем – и не гляну! – Спишь. Три минуты. Чем с Океана – Долго – в Москву-то! Молниеносный Путь – запасной: Из своего

Источник